Тексти пісень

Спитай мене, як треба жити?
Спитай мене, куди йти
Шляхом тяжким, і як зрозуміти,
Куди спрямувати свої сліди?!
До біса це все, до сраки мотлох!
Ці правила варті своїх авторів.
Я сам тут чужинець, а, може, і ворог.
Колись я також цим перехворів.

Life mess - огидно і бридко.
You blessed - моя ти рибка...
Drop it dung - будь завжди простим!
Die young - помирай молодим!

А, може, і справді, з роботи – додому,
Напхати пику і бачити сни.
І так – день за днем, від зими до літа.
Навіщо все це мені, поясни?
Огидне, сумне, тупе існування.
Яка його суть? У чому секрет?
Отримати згоду у колі суспільства,
Чи, може, від смерті імунітет?

Що приводом стане свідомості зламу,
Що зміне кут зору і мої думки,
Порушить всі бачення, переконання,
Всі погляди з точністю до навпаки?
Навряд чи, напевно, я іншої думки,
І, швидше за все, лишуся таким.
Ідилія смаку жувальної гумки –
Швидко живи – вмирай молодим!

Скажи, чому стискає в грудях, лихоманить і болить?
Від тих думок, що зло, яке дрімало, — пробудилось, воно не спить.
І ті роки, коли земля палала, потопала у крові,
Здавались нам такі далекі, наче було уві сні.

Скажи… Скажи…

Відповідай! Давай збагнемо… Не втікай від істини!
Розрізняй державу і країну, чієї неньки ми сини?
Відповідай! Хіба настала ера підлих зрадників, катів?!
Якщо не ми, то хто піде до неба, до своїх святих братів?!

Коли брудні, брехливі свині нас зіштовхують чолом,
Без сорому жадають днини, коли настане перелом
В свідомості моїй і твоїй, у серці кожного із нас.
Не дочекаються потвори. Терпінню край! Настав наш час!

Скажи… (Наш час…) Скажи…

Відповідай! Давай збагнемо… Не втікай від істини!
Розрізняй державу і країну, чієї неньки ми сини?
Відповідай! Хіба настала ера підлих зрадників, катів?!
Якщо не ми, то хто піде до неба, до своїх святих братів?!

Досить! Пустих, солодких слів у вуха.
Досить! Немає більше сил це слухать!
Зносить! Вже дах від балачок і мрій.
Бісить! Потрібно руху, треба дій!
Досить! Лишатись осторонь, не помічати!
Досить! У собі на замку усе тримати!
Зросить! Гаряча кров, ворожа кров,
Роси на травах і серпах підков.

Відповідай! Давай збагнемо… Не втікай від істини!
Розрізняй державу і країну, чієї неньки ми сини?
Відповідай! Коли настала ера підлих зрадників, катів?!
Хто з нас готовий йти до неба, до своїх святих братів?!

Колись і я був з вітром в голові,
І все, що треба, було за плечима.
Постійно в стані бігу та війни –
Лише вперед, але з закритими очима.

І так хотілось бути не таким, як всі,
Не схожим ні на кого, завжди в своїй темі:
Волосся довге, пірсинг і тату –
Усе до купи ставило тавро системі.

Тоді все починалося лише,
Життя здавалось просто нескінченним –
Не шкода було часу і себе
У боротьбі з звичайним та буденним.

Міста, вокзали, потяги, авто…
Старі веселі, простодушні друзі…
Куди поділося минуле, де воно? –
Перетворилося у звалище ілюзій.

На той берег, доки міст незруйнований палає,
Догори задравши хвіст, де весна зиму долає, –
Біг щодуху, падав з ніг, щоб лишитися назавжди
Там, де молодість і сміх, де немає сліз і зради.

Не переплисти воду, не здолати,
На інший берег, що, немов би, поряд.
Я брів весь час по мілині неначе,
А, озирнувшись, я побачив море.

Колись і я був з вітром в голові,
І все, що треба, було за плечима.
Колись і я був справжній і живий,
Тепер стою з відкритими очима…

Ти завжди шукав шляхи, що ведуть тебе до світла:
Падав, помилявся ти і пускав себе за вітром.
Невблаганно йшли роки, збився рахувати спроби
Відмикати ці замки, та насправді, – небо в тобі!

Сім небес – вони в тобі:
Знизу – пекло, вище – рай.
Сім небес! Don’t look for me,
Не соромся, обирай!

Хто з тобою поруч був, до останньої людини –
Зрікся їх і проклянув, бо вважав, що в них причини,
Що навколо тебе світ, налаштований вороже,
Здавлює, немов граніт, і ніхто не допоможе.

Як навчитися тепер відрізнятись від істоти?
Із семи небесних сфер, так вважав ще Арістотель,
Твоє небо і зірки, вниз чи вгору по спіралі,
Обирати лиш тобі, куди рухатися далі.

Сім небес – вони в тобі:
Знизу – пекло, вище – рай.
Сім небес! Don’t look for me,
Не соромся, обирай!
Не соромся, обирай!

Ты с каждым днем все дальше от меня –
Листок, сорвавшийся по ветру,
Несет тебя, куда – не знаю я.
Я просто вижу, как уходишь ты бесследно.

Уходишь прочь, надменно, не любя,
Как берег умирающего моря.
И мы с тобой, как будто две реки,
Не напоив его, оно погибнет вскоре.

Мы начертим рубежи
Между нами,
Из презрения и лжи
Наше знамя.
Из соленого песка
Наше тело,
И сердец все закрома
Опустели.

Нет больше маяка, нет алтаря.
На брюхо рыбы-корабли ложатся.
Пришвартовавшись, бросят якоря –
Им суждено навеки здесь остаться.

Проходят дни...
Мы, как они, они – безмолвны.
Разрушенные корабли,
Нам снятся волны... волны...